Ручна праця – тяжка й малопродуктивна, тому людство в усі часи старалося її полегшити шляхом залучення до виробництва енергії зовні. Парові двигуни та мотори внутрішнього згоряння, електрична енергія й сила атому – це вже пізні здобутки ХІХ-ХХ століття, до того ж вони наукоємні, вичерпні, шкідливі для екології.
Зараз без електроенергії або двигунів внутрішнього згоряння не робиться майже нічого.
А ось ще раніше, сотні років до пару й бензину, наші предки за відсутністю чогось кращого з успіхом використовували енергію води та вітру – відновлювані джерела енергії. Наші прадіди на Недригайлівщині з козацьких часів будували й використовували греблі на Сулі та Дригайлисі, де вода приводила в рух численні водяні млини. А на підвищених продувних місцях у Недригайлові ставили вітряки, у яких крутилися жорна й перемелювали зерно на борошно. Використання рухів атмосфери є одним із найдавніших відомих способів використання енергії з довкілля.
Саме про залучення таких справді чистих вітрових технологій у історичній ретроспективі нашого краю й поговоримо.
Насамперед, звернімося до документів. Візьмемо до рук карту Федора Шуберта, видану в 1860-х роках. Карта Недригайлова (див. фото 1) – там чітко видно умовні позначки місць розташування вітряків у нашому селищі – на Вигоні біля дерев’яної кладовищенської церкви, де через пів століття збудували цегляний Митрофанівський храм, далі – на Пісках, де зараз сосновий ліс обіч дороги на Суми, і – на Засуллі.
Згідно з картою, на Вигоні вітряки стояли навпроти церкви й далі в напрямку повороту на Луки.
Житель Недригайлова Анатолій Васильович Вербицький, якому нещодавно виповнилося 90 років і який мешкає на Вигоні, пригадує, що в часи радянської колективізації на так званій Батькобросівці в Недригайлові (кінець вул. Шевченка до повороту на Луки) було 7 невеликих хазяйських дерев’яних вітряків, які одноосібники (селяни, котрі не вступили до колгоспу) використовували для помелу зерна.
* * *
Після Другої світової війни й аж до 1966 року в Недригайлівському районі електричну енергію виробляли тільки 27 місцевих дизельних електростанцій (по-сучасному – генератори). Вони подавали електроенергію в певний час доби, на обмежену кількість споживачів і в дуже скромній кількості кіловат.
Тваринницькі ферми не були електрифіковані. Тягали й носили воду вручну і все інше теж робили своїми руками. І, як правило, жінки.
Уперше Недригайлівський район одержав електроенергію від державної електромережі лише в липні 1966 року, коли змонтували лінію електропередач Ромни-Недригайлів потужністю 35 кВт (всього-на-всього!) та протяжністю 41,4 км. Електрифікація віддалених сіл тривала ще п’ятирічку, до початку 1970-х років.
До середини 1960-х у колгоспах доярки й телятниці на молочно-товарних фермах утримували сотні голів худоби, і ручна праця без електрики й механізмів там була справді виснажлива та важка.
Отож, щоб хоч якось полегшити працю, на фермах встановлювали вітронасоси та на рельсах підвішували вагонетки, щоб доярки на них тягали корми.
* * *
У Недригайлівському районі в 1950-1960-х роках відповідно до державної програми підтримки сільського господарства у різних населених пунктах на молочно-товарних фермах було встановлено кілька вітрових насосів
Тоді промисловість випускала два види такої техніки – ТВ-5 й ТВ-8.
Вони призначалися для підйому води зі свердловин у водонапірні башти, що стояли поруч.
Вітронасоси були укомплектовані поршневими або мембранними насосами й забезпечували підйом води при вітрові від 3 метрів на секунду.
На фото 2 – вітряний двигун ТВ-8, який стояв наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років на Вигонянській фермі Недригайлова у колгоспі ім. Дзержинського. Цю світлину з домашнього архіву надав редакції житель Недригайлова Юрій Яценко.
Цей вітронасос стояв поруч водонапірної башти, яка збереглася до нашого часу, але давно не есплуатується й наразі перебуває в неробочому стані (на фото 3).
Агрегат при силі вітру від 3 до 8 м/с піднімав воду зі свердловини до цієї башти, з якої потім по водогонах вода розходилася по корівниках ферми.
Колишній водій нашої редакції Іван Федорович Гордієнко (1949 року народження) пригадує, що в дитинстві разом із друзями, коли вирушали на риболовлю, під цією водонапірною баштою, з якої постійно текла зайва вода, у мокрому ґрунті копали черв’яків. Він добре пам’ятає й вежу з вітряком.
Згадує цей вітряк і житель вул. Польова (що в Недригайлові) Захарченко Микола Михайлович (1938 року народження). Вежа стояла зразу за його городом.
Обслуговували цей агрегат спеціально навчені й підготовлені люди. Відповідальність була неабияка, адже невчасне переведення на потрібний безпечний режим роботи під час сильного вітру могло пошкодити та вивести з ладу дороговартісну і так потрібну для колгоспу конструкцію.
Цей вітронасос мав вітрове колесо діаметром 8 м з 18 лопастями.
Його обертання передавалося через пару конічних зубчастих коліс вертикальному валу, який через штангу насоса і шків ремінною передачею крутив центробіжний насос.
Встановлення на вітер здійснювалося хвостовим флюгером. Регулювання обертів і потужності здійснювалося боковою лопатою, закріпленою позаду площини обертання вітрового колеса.
При збільшенні вітру вище 8 м/с сила вітру повертала вітродвигун в горизонтальній площині й виводила вітрове колесо з-під вітру.
Вітрове колесо монтувалося на металевій вежі висотою 15 м.
* * *
Ці вітронасоси мали свої переваги, але разом із тим і суттєвві вади. Справа в тому, що енергетичні перетворення у вітронасосі відбуваються за допомогою масивних рухомих елементів, самі пристрої піддаються значному впливу зовнішніх факторів, тому конструкції потребували постійного обслуговування, ремонту, заміни деталей. Відтак термін їхньої експлуатації був не такий уже й тривалий.
З приєднанням у 1966 році Недригайлівщини до централізованої державної електромережі й далі електрифікації тваринницьких ферм потреба у вітронасосах швидко відпала й вони відійшли в історію.
Джерело: Голос Посулля